Думки про культуру
Вперше я потрапив до Італії 25 років тому. На другий же день я знайшов найближчий таксофон (так-так, тоді ними ще користувалися) і набрав перший український номер, який знав напам’ять. Зараз я точно не пригадаю, кому саме дзвонив, але цій людині повідомив дуже важливу інформацію: «Я все зрозумів: насправді я народився в Італії, а потім – мене викрали».
З того часу у мене виникла традиція: приїжджати до Італії, дзвонити новому знайомому та переповідати цю подробицю своєї біографії.
Я довго розмірковував, чому саме ця країна настільки мені близька, чому тут я відчуваю себе як вдома. Нещодавно я зрозумів: Італія – це те, чим могла б стати колись Одеса, якби не... Адже одесити й італійці дуже схожі між собою. Міркуйте самі.
Найнеквапливіші та релаксуючі люди – саме одесити та італійці. Ми живемо у вічній сієсті, тому й нікуди не поспішаємо. Будь-яка зустріч в Одесі починається на 15 хвилин пізніше (у кращому випадку) – у нас просто не прийнято приходити вчасно.
Ми відчуваємо себе особливими. З усієї Італії я віддаю перевагу регіону П’ємонт, який завжди вважався відмінним від решти країни. Мешканці цих земель говорять на своїй мові – неповторній суміші італійської та французької мов – п’ємонтезі. Одесити теж мають власні звички, говірку, ставлення до життя. Хіба випадковість той факт, що П’ємонт й Одеса знаходяться на одній географічній широті?
А ще нам властива емоційність. Одного разу в Неаполі я зайшов до невеличкої привокзальної піцерії. Як правило, в Італії такі заклади тримає ціла родина. Мати видавала решту, один син – випікав піцу, інший – її розвозив, донька – приймала замовлення, а тато нічого не робив. «Наче у мене вдома», – подумав я. Поки мені пакували їжу, вони всі один на одного кричали. Інтуїтивно я відчув, що сестра переплутала замовлення, а другий брат відвіз піцу не за тою адресою. Сестра звинувачувала старшого брата – той – матір, матір – другого сина, і останній – сестру. Батько намагався встромитися у суперечку, але він одразу ж отримав «по голові». Вже через п’ять хвилин, усі члени родини обіймалися й плакали. «Нічого нового», – подумав я. Піца, до речі, була такою собі, навіть рекомендувати не буду.
Ми однаково відчуваємо слабкість до їжі. Не втомлююся повторювати, що немає такого другого міста у світі, де б їжа займала настільки важливе місце, як в Одесі. Італійці й одесити – люди м’яса, сезонних овочів, риби і тіста. А ще, італійці й одесити, – яскраво сперечаються і відчувають себе головними, коли мова йде про рецептуру та приготування страв. Чи знаєте ви, що всю Італію можна умовно поділити на два табори: тих, хто «за» песто в мінестроне, й тих, хто категорично «проти»? Не знаю, як ви, а от я все своє дитинство бігав між двома вогнями: прихильниками квасолі в борщі та ярими противниками такого варіанту готування.
Більше скажу: ми схожі навіть у виборі головних продуктів наших національних кухонь. Одесити й італійці люблять і вміють готувати помідори. Ми б з вами жили в зовсім іншому кулінарному світі, якби Колумб свого часу не привіз насіння цих овочів. Перший рецепт страви з томатів було опубліковано у неаполітанській кулінарній книзі (як же інакше!) І одесити, й італійці люблять великі сорти помідорів* типу «бичачого серця», а все інше – й помідорами-то не назвеш.
А ще одесити й італійці живуть кланами – нехай вас не лякає це слово. Ми множимо родичів, обростаємо близькими людьми, а теорію «шести рукостискань» в Одесі давно звели до теорії «нуль рукостискань». Іще не встигнеш народитися – вже знаєш усіх в місті. Так от: в Італії така ж ситуація. Саме тому для нас так важливо мати своє житло – це місце, куди приходять багаточисленні родичі, й родичі родичів, де святкуються великі свята, безмірно накриваються столи, прибираються, знову накриваються.
Коли я писав цей текст, мене переповнювало відчуття гордості за Одесу. Хіба жарт, вивести до спільного знаменника маленьке провінційне місто біля моря разом із величезним его і, безумовно, велику італійську культуру. Так, ми дійсно схожі, як схожі всі жителі півдня. Ми теж любимо смачну їжу і нікуди не квапимося. Але за цією кумедною подібністю мені особисто відкривається доволі несолодка картина, ім’я якої: «нездоланний культурний розрив». Успадкувавши в італійців, які будували наше місто, манеру говорить та виглядати, ми не помітили найголовнішого.
Я завжди вважав блюзнірством називати людину культурною, котра спроможна не плювати на землю. Адже саме це класична одеська риса. Щоб возвеличитися до «культурної» людини, у нас достатньо знати, що сміття викидається до урни. Коли йдеться про Італію, то під словом «культура» розуміється сотні років формування архітектури, живопису, музики та кухні.
Зрозуміло, що Одесі всього-на-всього 224 років, але то не такий вже і малий час. Як показує практика, ми не тільки не готові створювати, вкладати гроші в культуру, але й щось зберігати ми теж не готові.
Якби я тільки міг обирати, у чому ми співзвучні з італійцями, я б обрав, щоб ми були заполонені мистецтвом, вміли за будь-яких умов та обставин зберігати вже створене до нас, і розвивати талант, залучати й додавати його до свого життя та життя інших людей. Але ми обрали емоції, ледарювання та пусті розмови. Тому й світ божеволіє від моцарели й італійських помідорів, а бринза з мікадо лишається суто локальним спеціалітетом.
* В Італії великі помідори називають Сuore di bue