Севела написав би краще 2

Севела написав би краще 2

Продовження. Початок читайте ось тут: 

Частина 1.

 

У 2003 році міська влада «дозволила» одеситам витратити гроші на оновлення тротуарної плитки, а також використати нове покриття під літні кафе. Пластикові меблі продавалася на сьомому кілометрі, як пиріжки з горохом. У офіціанти доводилося набирати людей з вищою освітою. Олена Іванівна з газетою у руках керувала на той час довіреним рестораном після попередньої райкомівської роботи. Філіжанка кави та газета для керівниці були, як скіпетр і держава. Вона навіть у туалеті з ними не розлучалася.

Олена, тодішня офіціантка після філфаку та романо-германського відділення, доволі делікатно нарікала її старою сукою. Олена Іванівна протрималася два тижні. Дівчина ж Олена потоваришувала з одним добре підстаркуватим гостем і через місяць поїхала з ним у Данію – і то була виключно пробно-шлюбна поїздка. Між іншим, вона досі там. Тому, хто допоміг показати закордонне життя, Олена давно подякувала та змінила його на інших френдів, проте батьківщину подекуди згадує, але лише завдяки Інтернету. Її особистий приклад надихнув багатьох дівчат. Майже всіх дівчат. Тому сервіс влітку ставав фронцорієнтованим. Навіть якщо фігурка не надто дозволяла фліртувати – кілька пляшок вина, тоді ще імпортованих з Грузії, – і справу зроблено. Коротше, поїхала лише одна Олена, а от іноземців персонал любив ще довго.

65-річний француз Андре, якого місцеві наречені кликали Андрійком, навідувався до ресторану повсякденно і щодня пригощав потенційних наречених, годуючи розповідями про те, як йому добре живеться там, на батьківщині. Як він змішує пиво з чорносмородиновим лікером і шампанське заїдає полуницею, що зріє цілий рік поспіль. Як близько від його Ельзасу до різних інших іноземних назв. От тільки далі розмова не пішла: Андре восени сів і поїхав додому один.

Його покинуті наречені ще згадували з офіціантками байки про казино у Баден-Бадені та мізерні чайові. Одна з наречених Андре з того часу полюбила кутовий столик, і тому сиділа за ним не один суботній вечір за чаєм та іноземними газетами. Але на гачок цюкали тільки захмелені місцеві мачо або гастарбайтери з Молдови, які називали себе бізнесменами з Кишиневу. Одного разу один з таких бізнесменів намагався розрахуватися дисконтною карткою ресторану, запевняючи адміністратора Машу, що сам директор йому ту картку подарував. Маша хоч теж із Придністров’я, але карти відрізняти вміла: траплялося, у гостя не було знижки, тоді вона користувалася своєю карткою, сподіваючись на великі чайові. Обчислили Машу виключно завдяки жадібності одного гостя. Володимир Наумович вихвалився іншій зміні, що йому, мовляв, Маша знижку робить… Та ще й сказав це своїй дамі, яка не забула розповісти про це тодішньому директору, домовляючись щодо невеличкого фуршету.

Машу не звільнили, але попередили. Знижки ставали схожими на епідемію. Персонал товстішав, рентабельність падала. З іншого боку, КО у той час дивилися у лупу на ресторани та опікувалися капітальними операціями-питаннями-проектами. Працювалося доволі легко, навіть із забудькуватими офіціантами. А та дама, яка передала інформацію, швидко стала дружиною адміністратора іншого ресторану та зовсім припинила навідуватися у гості. Дерибасівська поступово розпродавалася своїм. Чужі брали в оренду приміщення та трохи заробляли. Задоволеними були усі, включаючи і нас, тих, хто захоплювався словами «гостинність», «емпатія», «культура».

Продовження надрукую наступної суботи:

  • Частина 3
  • Частина 4
  • Частина 5