Двадцять років ресторану

Двадцять років ресторану

Я доволі часто отримую листи із запитаннями: «Саво, підкажіть, будь ласка: як краще відділити молоко від плівки?». Або: «Савелію, скажіть, що саме приготувати з кілограма вчорашнього сиру?». Буває, у FB запитують із претензією: «Я приніс у “Стейк” білі трюфелі, а мені відмовили… Чому?».

Далі хвилинка самоіронії.

Рано-ранесенько виходить Сава з трамваю та йде на Привоз купити харчів для своїх ресторанів. «Савелію Іллічу, я відклала вам камбалу – все, як просили!», «Савочко, ось ваші персики для компоту!». Дехто з торговців навіть руки цілує, але Сава до того ставиться з розумінням, без снобізму.

Коли Сава купує все, що треба, він прямує до ресторану «Дача», де скидає свій костюм, поклавши його до спеціальної скрині, та перевдягається у полотняні штани і суконну селянську сорочку. Підперезавшись линвою, Сава вдягає кухарський нагрудник. Нарешті він береться до роботи: йому треба приготувати сто п’ятдесят кілограмів вареників для «Компоту» і посмажити тисячу двісті биточків з тюльки для «Дачі». А ще він має встигнути заїхати до «Стейкхаусу» на Дерибасівській, аби правильно порубати м’ясо. «Саво, давайте я вам допоможу хоч з варениками!» – пропонує допомогу кашовар, що завітав до кухні. Але Сава роздратовано бурмоче собі під ніс: «Хіба ти знаєш як саме закручувати тісто! Все мусить бути правильним!».

За спиною у Сави невпинно грають два єврейських скрипаля, а на столі розкладені пожовклі аркуші з рецептами одеських бабусь, в які Савелій бува підглядає крізь раритетну лупу з товстою лінзою. Періодично на кухню забігають фотографи з різних видань та знімальні групи національних телеканалів. Їх цікавить сам процес, вони знімають так, аби не відволікати Саву від роботи, хоча він не звертає на них особливої уваги.

Час від часу Савелію доводиться залишати кухню, бо він має провести важливі зустрічі з бізнес-партнерами. Тоді він просто натягує піджак на нагрудник, продовжуючи ліпити вареники на ходу. Скрипалі біжать на ним. Інколи він радиться, де знайти, або радить сам Араму Мнацаканову та Сергію Гусовському торговку, у якої тюлька «що треба».

Коли робочий день добігає свого кінця, й усі замовлення та завдання виконані, Сава нарешті полегшено зітхає, витираючи долонею піт з чола. Йому залишається лише сфотографувати найкрасивіші страви та викласти знімки у «Фейсбук» та «Інстаграм».

Присвистуючи у такт улюбленій музиці двох скрипок, він поспішає у дачний сад, де збирає абрикоси для компоту. Вже опісля гойдається у гамаку, дописуючи черговий розділ багатотомнику «Форшмак назавжди».

І так триває шість днів на тиждень. І тільки у шабат Сава відпочиває від трудів праведних, перечитує прадавні одеські рецепти та розмірковує над тим, чого б іще такого смачного приготувати гостям наступного тижня.