Як жити у Києві

Іще місяць тому я й гадки не мав, як жити у Києві.

Водія немає, помічника теж немає. Секретар – і той лишився в Одесі. Друзі та просто знайомі, не повірите, так само. Де якісна хімчистка – не знаю, і, найстрашніше, не розумію, у кого спитатися. Як вимкнути пральну машинку і де купувати свіжий хліб – рішуче не знаю.

Перше відвідування фітнес-центру «СпортЛайф» скінчилося трискладовим: «Ні, не можемо, не знаємо». Де купити спортивки та кроси, куди піти подивитися гарні фільми, на який ринок сходити за овочами, в який магазин – за м’ясом та олією? Увесь одеський побут було вибудовано так, що він пролітав повз мене і, найголовніше, все вирішувалося без мене. Всеосяжний одеський комфорт дозволяв мені не відволікатися на всі 100%. До київської звички, з того, що я таки звик робити у Одесі, потрапило обприскування теплою водичкою кротону.

Але тут все інакше. Щоранкові спілкування з охоронцем парковки на подвір’ї, обговорювання, де саме залишати автомобіль увечері, перший візит до поліклініки «Борис» і перша електрокардіограма у Києві. Перші зустрічі з рестораторами на їхній території чи на моїй. Перші компліменти у вічі, й зовсім інша правда позаочі. Вечірні подорожі до «Епіцентру» за лампочкою, та за оселедцем – до «Egersund», відбирають стільки же часу, як поїздка з Одеси до Затоки.

Мій Київ почав повільно вимальовуватися. Вівсянка та філіжанка чаю «Paul» на Ярославовому  Валу. Потім – ніжками топати до центру Бубновського, що на Хрещатику, знову-таки пішки до ресторану на Володимирську. Вдень за автомобілем додому і спілкування з паркувальником на Володимирській. Перший діалог з прямокутним у плечах співробітником басейну центру «Леонардо», після якого зникає бажання плавати, і не тільки, і – первинне оцінювання зграї дівчат-одиначок у кафетерії арт-галереї Пінчука. Перший штраф поліції та знайомство з київською богемою на «Best Fashion Awards», нічне проникнення до паркінгу ЦУМу на автопаті Заходякіна. Перший безкоштовний хот-дог у Яші та перший нічний «синупрет» на Львівській площі. Перша зустріч з київськими одеситами у ресторані й перша виставка Ройтбурда у галереї на Грушевській. А ще: перше еспресо без цукру в хіпстерському кафе. Перша київська зустріч з Костянтином Райкіним у театрі та продовження знайомства – за столом, разом із горілкою та солоними еклерами у «Стейкхаусі». І раз на два тижні натхненно-реабілітаційна поїздка на день-другий у рідну Одесу, за кермом, під спів Челентано.

Утім щоранку о 10:00 я на роботі у «Стейкхаусі».

І кожен київський ранок для мене – як вперше.