Севела написав би краще 5

Севела написав би краще 5

Продовження. Початок тут:

Частина 1.

Частина 2.

Частина 3.

Частина 4.

 

А місто невпинно змінювалося. Відкривалися клуби на зразок «Казки», «Лав-кафе» та інших, розрахованих на три-шість місяців активного бізнесу. Відкривалися нові недовговічні та миттєво привабливі проекти-мікси на кшталт ресторан-лаунж-бар-казино-клуб-сауна-банкети-суші. Слово «фьюжн» перетворилося у стратегією, у прапор і бестселер одночасно. Навіть комуністи, що загримувалися під реформаторів, запитували «ось це» під час бізнес-ланчу у виконкомівських кафе-барах. Бізнес наполегливо залицявся, з одного боку, до найбільш депресивного населення за сприянням суш і дисконтів, з іншого – до перших спадкоємців чи то новоспечених селебріті за допомогою словосполучення «лакшери лімітед едішен» на темно-зеленому тлі з рамочкою у позолоті.

Аркадія потроху перетворилася на філію Таїланду у вигляді «Все по 10». Середній клас активно подорожував, оскільки більшість одеситів не відносили себе ані до першого, ані до другого варіанту, тому й бажали витрачати гроші там, де намагаються їм догодити. Саме на цьому тлі доволі дивно та водночас успішно сприймалося стисле меню з чотирнадцяти-сімнадцяти позицій стейків та десятка салатів-закусок у ресторані на Дерибасівській. Саме тому «Стейкхаус» відзначив своє перше блискуче п’ятиріччя у товаристві пристосовницького майже зниклого середнього класу. Тим часом перші офіціантки ресторану вже купили собі автомобілі та припинили звертати увагу на іноземців.

Мар’яна, пройдешня зірка нашого залу з грудьми такого розміру, що просто пісня, та директорським голосом, стало шукала гідного кандидата на роль чоловіка-друга-спонсора. Кастинг здійснювався цілодобово, але перша ж дегустація через дорогу у готелі «Спартак» доводила Мар’яні, що їй більше щастить з недовготривалими залицяльниками.

Один з таких, на ім’я Руслан, повсякчас відвідував ресторан з метровими трояндами темно-червоного кольору, які нібито ненароком залишав дівчині. Навіть якщо була інша зміна, квіти діставалися хазяйці через день, і ось тут серце Мар’яни під трояндовим натиском ослабило оборону. Десь через місяць Руслан кудись зник із кола постійних відвідувачів, але то сприймалося як даність. Ще через місяць сама Мар’яна заявила, що одружується, а отже звільнюється, щоб переїхати до столиці. Промайнуло півроку – і пишногруда Мар’яна вертається до Одеси, приходить до ресторану, але штат на той час було укомплектовано. Дівчині запропонували місце в іншому проекті. Руслан знову став постійним гостем, але на квіти більше не витрачався. Траплялося, він, сп’янівши, питався про Мар’яну, але телефонувати їй сам чомусь боявся.

Софія Акопівна тим часом відкрила невеличке дитяче кафе в одному з найбільш депресивних районів міста, припинила приходити в гості та слухати критику стосовно різних імпортних придач і небезпеки їхнього використання. Рая подекуди прогулювалася вздовж Дерибасівської, але завжди у довгих сукнях, аби була прикрита гомілка аж до взуття. Коли Рая прогулювалася зі здобиччю, вона натягувала на своє обличчя блідо-воскову маску та віталася по-королівські стримано. Дрес-код не змінювався. Одного разу її запримітили у ресторані з доволі привабливим цікавим південцем, можливо, навіть італійцем, у вічі кидалася також рідка для Раїного обличчя самовпевнена усмішка, яка ніби казала всім присутнім: «Життя вдалося». А потім вона зникла на кілька років з Дерибасівської та одночасно з очей всюдисущого персоналу.

Готель «Спартак», що напроти ресторану, тоді ще балував іноземців, а подеколи й місцевих, номерами без гарячої води, сірими та вологими простирадлами за дванадцять-п’ятнадцять доларів. Сумніваюся, що хто-небудь намагався ці простирадла вибілювати, та й зарплата у державному готелі не давала навіть шансу на таку можливість. Сама назва виправдовувала кожну деталь і кожен нюанс готелю. Ціна розрахована була на номер без наявності пані. Оскільки паспорти реєструвалися, мало хто з дівчат вирішувався показати свої документи. Охоронець міг заплющити очі на пані та на її папери приблизно за таку саму суму, яку коштує номер, але тільки пізно ввечері. Номери могли перевірятися, незрозуміло, ким і для чого, принаймні так на рецепції казали тітоньки 2×2 завширшки та з незмінними зачісками з сімдесятих років, які спеціалізувалися на пострадянській сфері обслуговування та такій же гостинності. Інші готелі на Дерибасівській, «Пасаж» і «Центральний», були схожі між собою такими ж тітками, послугами та умовами. Вхід до готелю «Спартак» знаходився буквально супроти ресторану, і персонал отримував величезне задоволення, спостерігаючи, які люди у цей готель заходять, і хто поруч із ними. Взимку спостерігати було навіть цікавіше, бо було більше місцевих, своїх. Інколи, але то траплялося зрідка, персонал спостерігав за парою чи тройкою гостей, що точно вже дійшли до кондиції, яка повністю вимикала їхній внутрішній культурно-соціальний ценз.

  • Частина 5.